Тема №1 «Поняття, предмет, метод і система трудового права. Трудові правовідносини»
|
| Тема № 1 «Поняття, предмет, метод і система трудового права. Трудові правовідносини»
П. ПилипенкоЛьвівський національний університет імені Івана Франка |
| ^ | | кандидат юридичних наук, доцент Пилипенко Пилип Данилович, завідувач кафедри трудового, аграрного та екологічного права Львівського державного університету імені Івана Франка |
| ^ | | доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, Прокопенко Володимир Іванович, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Черкаського інституту управління бізнесом кандидат юридичних наук, доцент, ^ доцент кафедри трудового права і права соціального забезпечення Одеської державної юридичної академії |
| | | |
| ^ | | Харківський університет внутрішніх справ МВС України |
Захист відбудеться “16” листопада 1999 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 у Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, м.Київ, вул.Володимирська, 60.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка.
^
Актуальність теми дослідження. Прийняття основних державотворчих документів: Декларації про державний суверенітет України[1], Акту проголошення незалежності України[2], Конституції України[3], - заклало засади еволюційного шляху розвитку України в напрямку до правової держави з ринковою економікою. Соціально-економічні перетворення потребують суттєвих змін механізму правового регулювання сучасних суспільних відносин, пошуку та застосування нових правових засобів, в тому числі і тих, що пов’язані із застосуванням праці.
У правовому регулюванні трудових і тісно пов’язаних з ними відносин намічається тенденція до звуження сфери централізованого і відповідно розширення сфери договірного регулювання. Держава встановлює правові гарантії захисту трудових прав працівників, межі договірного регулювання, визначає принципи пошуку спільних інтересів працівників і роботодавців та попередження негативних наслідків їх неузгодженості.
Правове забезпечення трудових і тісно пов’язаних з ними відносин щодалі більше переноситься на договірні засади. Про зростання ролі договірного регулювання свідчать нормативно-правові акти, прийнятті за останні роки в Україні. Зокрема, розширено повноваження сторін колективних договорів та угод з питань регулювання робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, матеріальної та соціально-економічної зацікавленості працівників, охорони праці, встановлено порядок та умови укладення контракту як особливого виду трудового договору тощо.
Зростання ролі договірного регулювання пов’язано з розвитком в Україні соціального партнерства, метою якого є мирне врегулювання інтересів суб’єктів права, пошук компромісних шляхів вирішення колективних трудових спорів, забезпечення соціального миру та гармонії в суспільстві. Водночас розвиток соціального партнерства потребує подальшого напрацювання нормативно-правових актів, які б чітко визначали його систему, структуру і види, статус спеціальних державних органів як суб’єктів соціального партнерства, дієвість їх повноважень, розмежування компетенції державних представників в системі соціального партнерства.
Потребують подальшого вивчення і закріплення у нормативно-правових актах питання щодо сфери укладення колективних договорів і угод та їх сторін; щодо сфери застосування контрактів, відповідності їх змісту чинному законодавству, колективним договорам та угодам. Така необхідність обумовлюється практикою договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, яка свідчить про формальний підхід суб’єктів при укладенні колективних договорів, угод, контрактів, визначенні їх змісту. В результаті значення договорів та угод знижується, як і активність, зацікавленість та взаємовідповідальність їх сторін.
Прийняття нових і вдосконалення чинних нормативно-правових актів, а відтак і усунення багатьох серйозних недоліків у практиці укладення трудових договорів, контрактів, колективних договорів, угод, потребують комплексного наукового дослідження проблем договірного регулювання в трудовому праві України, що і обумовило вибір теми дисертаційної роботи.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Дослідженню трудових договорів, колективних договорів та угод приділялася значна увага в радянській правовій науці. Поняття цих інститутів, сторони колективного і трудового договорів, сфера, зміст, порядок внесення змін та припинення розглядалися в монографічних дослідженнях, наукових доповідях, тезах, статтях, навчальних посібниках, підручниках і дисертаціях.
Окремі питання договірного регулювання суспільних відносин були предметом уваги представників загальної теорії права (С.С.Алексєєва, С.М.Братуся, П.М.Рабіновича, О.В.Сурилова, Л.С.Явича) .
З різним ступенем деталізації колективно-договірне регулювання трудових відносин розглядалося у працях Л.І.Антонової, М.Й.Бару, Р.І.Кондратьєва, А.Є.Пашерстника, В.І.Прокопенка, О.І.Процевського, В.А.Тарасової, А.І.Шебанової.
Проблемам трудового договору, його видів та змісту присвячені роботи М.Г.Александрова, Л.Я.Гінзбурга, С.А.Іванова, Р.З.Лівшиця, В.І.Нікітінського, Ю.Л.Орловського, В.І. Скобєлкіна, А.І.Ставцевої. Індивідуально-договірне регулювання трудових відносин було предметом спеціальних досліджень С.А.Бержаніна, О.К.Безіної, А.А.Бікєєва, А.Ф.Нуртдінової, Д.А.Сафіної.
Процес ринкових перетворень в Україні викликав об’єктивну потребу визначення нової концепції трудового права, в якій значне місце повинне належати договірному методу регулювання трудових правовідносин. Цілий ряд нових методологічних підходів щодо зазначених теоретичних та законодавчих проблем ми знаходимо в працях Н.Б.Болотіної, В.С.Венедиктова, Г.С.Гончарової, С.В.Дріжчаної, В.В.Єрьоменка, В.В.Жернакова, П.І.Жигалкіна, І.В.Зуба, Р.І.Кондратьєва, Л.І.Лазор, А.Р.Мацюка, О.Т.Панасюка, П.Д.Пилипенка, С.М.Прилипка, В.І.Прокопенка, В.О.Процевського, А.М.Слюсара, Н.М.Хуторян та ін. Однак проблема договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин в сучасній юридичній науці України до цього часу не була предметом спеціального дисертаційного дослідження. Залишаються мало вивченими та потребують додаткового розгляду питання щодо: суті і значення договірного регулювання за трудовим правом, встановлення сфери і правових засобів такого регулювання; змісту договірного регулювання; особливостей договірного регулювання в ринкових умовах; а також щодо прав і обов’язків суб’єктів такого регулювання; раціонального поєднання нормативного та договірного регулювання; співвідношення умов договорів, угод з чинним законодавством тощо.
Предметом дослідження є трудові та тісно пов’язані з ними суспільні відносини, які виникають на підставі укладення трудового договору, колективного договору, угоди та інших, передбачених трудовим законодавством, договірних форм. У дисертації розглядаються окремі положення Конституції України, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів України, що стосуються питань договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин. Аналізуються нормативні положення генеральних угод України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України та окремі правові акти зарубіжних країн з питань договірного регулювання трудових відносин.
Мета та основні завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є проведення комплексного дослідження правових проблем договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин. На основі аналізу науково-теоретичних досліджень, нормативно-правових актів України, судової практики та практики укладення колективних договорів, угод і трудових договорів, контрактів ставиться за мету виробити нові підходи до вирішення проблем договірного регулювання, включаючи рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавства і правозастосувальної практики.
Виходячи з визначеної мети, автором дослідження окреслено наступні завдання:
розкрити сутність договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин;
обґрунтувати зростаюче значення договірного регулювання трудових і тісно пов’язаних з ними суспільних відносин в умовах ринкової економіки;
визначити сферу договірного регулювання та його види;
обгрунтувати роль договору як основного правового засобу регулювання і об’єктивної форми взаємовідносин суб’єктів трудового права в умовах ринку;
з’ясувати сутність соціального партнерства та його значення для колективно-договірного регулювання;
визначити структуру колективно-договірного регулювання трудових відносин;
окреслити сторони колективного договору, угоди; визначити сферу укладення колективних договорів, угод;
дослідити договірне регулювання трудових відносин на стадіях їх встановлення, зміни та припинення;
обгрунтувати контракт як один із видів трудового договору, що має більш широку сферу договірного регулювання;
виробити рекомендації щодо удосконалення нормативно-правових актів України з питань договірного регулювання.
Методологічні основи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на методах і прийомах наукового пізнання, основу яких складає загальнонауковий діалектичний метод. У роботі використовувалися також методи: формально-логічний, історико-правовий, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, соціолого-політичний, метод системного аналізу.
У роботі використано наукові дослідження з філософії права, загальної теорії права, трудового та деяких інших галузей права з питань договірного регулювання.
Наукові висновки базуються на положеннях Конституції України, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів України про працю, виходять з рішень Конституційного Суду України, постанов Пленуму Верховного Суду України, міжнародних договорів, конвенцій Міжнародної Організації Праці, генеральних угод України на 1993, 1995, 1997-1998 роки, практики укладення колективних договорів, угод, трудових договорів, контрактів. При написанні дисертації використано матеріали енциклопедичного, інформаційно-статистичного характеру, досвід зарубіжних країн з питань договірного регулювання трудових відносин.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним дослідженням теоретичних проблем договірного регулювання за трудовим правом України. Наукова новизна полягає в тому, що вперше проведено аналіз договірного регулювання трудових відносин в Україні, виходячи з концептуальних засад обов’язковості для держави прав і свобод людини (в тому числі права на працю, на участь у професійних спілках, права приватної власності, права на підприємницьку діяльність), які закріплені в Конституції України, та засад суспільного розвитку в напрямку ринкових перетворень.
У відповідності з метою та завданнями дослідження на захист виносяться наступні основні положення, пов’язані з новизною:
визначення поняття договірного регулювання за трудовим правом в умовах функціонування ринку праці. Воно розглядається як здійснюваний суб’єктами трудового права цілеспрямований процес встановлення, зміни, припинення трудових і тісно пов’язаних з ними суспільних відносин за допомогою договорів, угод;
договірне регулювання поєднує у собі елементи як правореалізуючої, так і правотворчої діяльності, тому договір, угода є не лише актами реалізації, але й джерелами трудового права;
роль договірного регулювання за трудовим правом зростає в ринкових умовах, оскільки дозволяє значно повніше враховувати інтереси сторін договорів, угод, створює умови для підвищення соціальної активності суб’єктів права;
договірне регулювання трудових та тісно пов`язаних з ними суспільних відносин базується на загальнодозвільному принципі, що зумовлює розширення свободи волевиявлення сторін договорів, угод з метою конкретизації, індивідуалізації норм права, заповнення прогалин у законодавстві;
сфера договірного регулювання взаємопов’язана із сферою нормативного регулювання; розширення сфери договірного регулювання призводить до звуження сфери нормативного регулювання;
межі договірного регулювання у випадку конкретизації та індивідуалізації загальних норм права визначаються останніми, а у випадку заповнення прогалин у праві - принципами права;
договірне регулювання за трудовим правом є багатогранним, тому в залежності від суб’єктного та кількісного складу сторін договорів, угод можна виділити два загальних види договірного регулювання: колективне й індивідуальне;
формування нової концепції трудового права України потребує утвердження власного понятійного апарату трудового права, в т.ч. за рахунок відмови від застосування понять інших галузей права. Пропонується ввести до трудового законодавства поняття роботодавця замість поняття власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа. Роботодавцями є фізичні та юридичні особи, які на виконання своїх цілей та завдань використовують працю найманих працівників;
колективно-договірне регулювання трудових відносин тісно пов’язане з соціальним партнерством, однак ці явища не є тотожними, а виступають самостійними елементами правової системи;
історичні, правові традиції вказують на доцільність запровадження в Україні тристоронньої системи соціального партнерства. Потребує вдосконалення система нормативно-правових актів, які визначають порядок створення, права й обов’язки професійних спілок і об’єднань роботодавців, а також місце і роль державних органів як соціальних партнерів;
свобода укладення договорів, угод є базовим принципом договірного регулювання у трудовому праві. Вона полягає у вільному волевиявленні сторін трудового договору щодо його укладення, визначення форми та змісту;
договірний порядок встановлення змісту трудового договору зумовлює і відповідний порядок внесення змін до нього та його припинення. Втручання держави допускається лише з метою захисту суспільних інтересів та збереження балансу у поєднанні інтересів сторін. Законодавець повинен окреслити випадки, коли не допускається чи обмежується договірне регулювання трудових відносин;
доцільність і ефективність договірного регулювання залежить від характеру регульованих трудових відносин. Найбільш повно воно застосовується у визначенні умов трудового договору з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці;
одним з елементів нової концепції трудового права України є закріплене вже у законодавстві про працю поняття контракту як особливого виду трудового договору, який найбільш повно характеризує індивідуальне договірне регулювання. Водночас не зовсім прийнятною є практика укладення контракту лише на визначений строк. Останній є лише однією з умов контракту, що визначаються сторонами в залежності від характеру трудових відносин. Тому контракт мав би укладатися як на визначений, так і на невизначений термін;
роль держави у правовому регулюванні контрактів повинна обмежуватися встановленням сфери та загальних принципів укладення контрактів для забезпечення гарантій прав сторін. Всі інші питання визначатимуться сторонами контракту.
Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дисертаційного дослідження мають теоретичне та прикладне значення і можуть бути використані у науково-дослідній, навчальній, правотворчій, правореалізуючій, правозастосовчій та правовиховній діяльності.
Теоретичні узагальнення, висновки і пропозиції, викладені у дисертації, можуть слугувати матеріалом для подальших наукових досліджень і дискусій з проблем договірного регулювання за трудовим правом. Їх також можна застосовувати при читанні курсу “Трудове право України”, підготовці відповідних навчальних посібників, курсів лекцій та підручників.
Результати дослідження можуть використовуватися при підготовці нормативно-правових актів з питань договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, зокрема, Кодексу України про працю, законів України про колективні договори і угоди, про соціальне партнерство, про профспілки в Україні тощо.
Запропоновані рекомендації сприятимуть вдосконаленню практики розроблення та укладання колективних договорів, угод, трудових договорів, контрактів, а також підвищенню рівня правової культури суб`єктів правовідносин.
Апробація результатів дослідження. Результати проведеного дослідження апробовані при обговоренні дисертації на кафедрі трудового, аграрного та екологічного права Львівського державного університету імені Івана Франка.
Основні положення дисертації доповідалися автором на наукових і науково-практичних конференціях: III Всеукраїнській конференції “Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація” (Львів, грудень 1995 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих юристів “Майбутнє правової системи України” (Київ, березень 1996 р.); II, III, IV та V наукових регіональних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини” (Львів, 1996-1999 рр.).
Матеріали дисертації частково викладені у навчальному посібнику “Контракт за трудовим правом України” (Львів, 1998 р.). Основні положення дисертації висвітлені у семи наукових статтях. Одна наукова стаття написана у співавторстві, в якій дисертантом досліджуються позиції науковців щодо поняття соціального партнерства, проводиться аналіз законодавства України з питань правового регулювання соціального партнерства в Україні.
Результати дослідження використовуються автором при проведенні лекційних і семінарських занять з курсу “Трудове право України” для студентів юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.
Структура роботи. Структура дисертації побудована відповідно до мети та завдань проведеного дослідження. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 175 сторінок, обсяг використаних джерел - 229 найменувань.
^
У вступі наводиться загальна характеристика роботи, розкривається стан наукової розробки теми дисертації, обгрунтовується її актуальність. Визначено мету та завдання, предмет дослідження, методологічні основи його проведення. Обґрунтовується наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подаються основні положення, які виносяться на захист. Вказуються відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження і про кількість наукових публікацій автора.
Перший розділ присвячено огляду літератури за темою дослідження. У ньому розглядається стан теоретичної розробки теми дисертаційної роботи у працях представників загальної теорії права (С.С.Алексєєва, В.М.Горшенєва, Т.В.Кашаніної, Д.А.Керімова, В.В.Лазарєва, Л.В.Петрової, П.М.Рабіновича, О.В.Сурилова, Л.С.Явича), які досліджують загальні проблеми правового регулювання та окремих його видів, а також трудового права (Л.І.Антонової, О.К.Безіної, А.А.Бікєєва, С.А.Іванова, Р.І.Кондратьєва, Р.З.Лівшиця, А.Р.Мацюка. Ю.Л.Орловського, А.С.Пашкова, В.І.Прокопенка, О.І.Процевського), що стосуються окремих аспектів правового та договірного регулювання за трудовим правом.
Більшість науковців розглядають правове регулювання як дієвий, ефективний, цілеспрямований процес у просторі і часі, що відбувається за допомогою правових засобів. Суттєві відмінності стосуються визначення суб’єктів правового регулювання та правових засобів, за допомогою яких воно здійснюється.
У загальнотеоретичній та галузевих правових науках чітко окреслюється взаємозалежність між динамікою розвитку суспільних відносин та інтенсивністю відповідних теоретичних досліджень. Констатується підвищення інтересу до з’ясування суті нових правових явищ та зміна підходів до розгляду усталених правових понять. Цей процес не оминув і теми дисертаційного дослідження.
Ряд науковців (С.С.Алєксєєв, Т.В.Кашаніна, Л.В.Петрова, О.В.Сурилов) зазначають про необхідність відходу від доктрини про виключну роль держави у здійсненні правового регулювання суспільних відносин. У теперішніх умовах розвитку суспільства є досить значною роль інших суб’єктів правового регулювання, а в окремих випадках і ефективнішою. Це обумовлюється, насамперед, соціальною природою регульованих суспільних відносин.
Щодо правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин більшість вчених висловлюються за поєднання різноманітних правових засобів, з метою забезпечення ефективності правового впливу. Одним з основних видів регулювання за трудовим правом в умовах формування ринку праці вважається договірне, яке є доволі ефективним при реформуванні соціально-економічної системи в Україні.
Другий розділ “Загальна характеристика договірного регулювання за трудовим правом”, що складається з трьох підрозділів, присвячений дослідженню поняття договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, визначенню сфери, меж та видів договірного регулювання за трудовим правом.
У підрозділі першому автор спробував дати наукове визначення поняття договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин шляхом встановлення його родових та видових ознак.
Як складова частина родового поняття правового регулювання договірне є дієвим процесом у просторі і часі, який відбувається за допомогою правових засобів, має організований, цілеспрямований та результативний характер, з метою встановлення, впорядкування, зміни та припинення трудових і тісно пов’язаних з ними відносин. Як видове поняття воно обумовлюється властивими лише для нього правовими принципами, особливим порядком встановлення прав і обов’язків суб’єктів права, їх правового статусу, застосуванням певних правових засобів, тощо.
Договірне регулювання здійснюється на основі загальнодозвільного принципу. Основними, визначальними правовими засобами договірного регулювання є договори, угоди, зміст яких розкривається через свободу волевиявлення сторін та їх формальну рівність. У роботі проводиться аналіз рис договорів та угод, що відрізняють їх від інших правових засобів. Вони виступають як актами реалізації права, так і актами нормотворчості. Їх зміст є результатом цілеспрямованого взаємовиявлення суб’єктів права.
Договірне регулювання характеризується принципом свободи сторін, в основі якого закладена їх рівність. Вона є формальною, оскільки визначається однаковою мірою свободи і відповідальності, та обмежується волевиявленням інших суб’єктів права. Рівність сторін знаходить прояв у тому, що встановивши умови договорів, угод, учасники за загальним правилом не можуть в односторонньому порядку внести зміни, доповнення до них або припинити їх дію. У таких випадках свобода однієї сторони обмежується правом іншої, коли одна сторона взаємний обов’язок стосовно іншої сторони.
На основі проведеного дослідження автором обгрунтовується значення договірного регулювання в умовах реформування законодавства України. Зокрема наголошується на необхідності лібералізації правового регулювання, безпосередньо трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, шляхом переходу від жорсткого централізованого до договірного правовстановлення.
Значну роль договірне регулювання відіграє у конкретизації та індивідуалізації правових норм. Конкретизуючи загальну норму шляхом логічної операції обмеження понять, договірним регулюванням встановлюються більш конкретні і визначені норми права. Такі норми є вужчими за об’ємом і в той же час ширшими за змістом у порівнянні із загальними нормами. Під час індивідуалізації відбувається реалізація загальної норми права.
Значення ролі договірного регулювання у трудовому праві полягає не лише в обслуговуванні загальної норми права шляхом її конкретизації чи індивідуалізації. Воно спрямоване також на створення нових власних правил поведінки для заповнення прогалин у трудовому законодавстві. Тому зміст договорів та угод можуть складати як правореалізуючі, так правоутворюючі положення.
Договірне регулювання сприяє також підвищенню правової активності особи, оскільки через укладення договору проходить її самореалізація як суб’єкта правовідносин. Воно є одним з шляхів раціонального поєднання різноманітних інтересів, їх узгодження, пошуку відповідних форм втілення та реалізації даних інтересів в життя.
У другому підрозділі визначається сфера та межі договірного регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.
Сфера договірного регулювання змінюється в залежності від розвитку економічної, політичної та соціальної систем суспільства. На сучасному етапі розвитку трудового законодавства України ще не завершені концептуальні підходи до її визначення, проте незаперечним є факт, що вона буде розширюватися завдяки об’єктивним потребам зменшення імперативності регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.
Сферу договірного регулювання становить соціальний простір, основу якого складають трудові та тісно пов’язані з ними відносини, які за своїм змістом потребують правового регулювання і можуть бути таким врегульовані. Тому сфера договірного регулювання як видового поняття обумовлюється сферою нормативного правового регулювання та визначається межами доцільності та необхідності такого.
Важливого теоретичного та практичного значення в сучасних умовах набуває проблема співвідношення сфер нормативного і договірного регулювання. Дані категорії є взаємозалежними, оскільки розширення чи звуження однієї неминуче тягне за собою зміну параметрів іншої. У випадку повного врегулювання відносин загальними нормами права, як правило, виключається можливість їх правового забезпечення договорами і угодами. І навпаки, часткова або абсолютна неврегульованість суспільних відносин потребує договірного регулювання, яке за таких обставин є не лише можливим, але й доцільним.
За допомогою загальних дозволів або заборон законодавець визначає соціальний простір, який може бути врегульованим за допомогою договорів та угод. При цьому використовуються відповідні вказівки у законодавстві про можливість здійснення договірного регулювання, або зазначаються обставини та ситуації, з настанням яких воно не допускається. Вважаємо, що загальнодозвільний порядок визначення сфери договірного регулювання більше відповідає існуючим економічним умовам, оскільки дозволяє враховувати свободу вибору сторонами певної поведінки.
Автором розглядається питання визначення меж договірного регулювання. У випадку реалізації загальної норми права межами договірного регулювання є дані норми права. Коли ж за допомогою договірного регулювання здійснюється правотворчість, то межами в даному випадку виступають принципи права.
Використовуючи структурно-системний метод пізнання, у підрозділі третьому подається класифікація договірного регулювання.
Воно поділяється на окремі види в залежності від:
групи суспільних відносин, які регулюються, на: договірне регулювання порядку укладення трудового договору; договірне регулювання зміни істотних умов праці; договірне регулювання порядку припинення трудового договору; договірне регулювання працевлаштування працівників; договірне регулювання робочого часу і часу відпочинку; договірне регулювання оплати праці, гарантій і компенсацій; договірне регулювання трудової дисципліни і дисциплінарної відповідальності; договірне регулювання матеріальної відповідальності; договірне регулювання охорони праці; договірне регулювання інших умов праці;
кількісного складу суб’єктів трудового права на: двостороннє договірне регулювання; багатостороннє договірне регулювання;
якісного складу суб’єктів, які приймають договори та угоди, на: договірне регулювання, що здійснюється за допомогою міжнародних договорів; договірне регулювання, яке здійснюється за допомогою інших договорів, які укладаються на основі чинного законодавства.
Об’єднавши вказані критерії та види регульованих суспільних відносин, договірне регулювання за трудовим правом України можна поділити на дві основні групи: колективне й індивідуальне.
Колективно-договірне регулювання відбувається щодо відносин, які тісно пов’язані з трудовими відносинами. А саме, з приводу встановлення умов праці на підприємствах, участі працівників в управлінні виробництвом, здійсненні житлово-побутового та культурного обслуговування, укладення колективних договорів, угод, вирішенню колективних трудових спорів та ін. Цей вид договірного регулювання забезпечується уповноваженими органами, які представляють інтереси найманих працівників та роботодавців, державними органами шляхом укладення колективних договорів та угод. Взявши за основу територіальні та галузеві характеристики суб’єктного складу, можна провести поділ колективно-договірного регулювання на: міжгалузеве, галузеве, регіональне та локальне.
Індивідуально-договірне регулювання здійснюється з приводу встановлення, зміни чи припинення трудових відносин шляхом укладення трудового договору, контракту. Предметом такого регулювання є відносини з приводу застосування праці людини, на підставі укладення трудового договору та контракту, і таке відбувається між конкретним працівником та роботодавцем.
Розділ третій “Колективно-договірне регулювання трудових і тісно пов’язаних з ними відносин” присвячений з’ясуванню сторін колективного договору, угоди, їх правового становища, структури колективно-договірного регулювання та характеристиці його рівнів, поняттю соціального партнерства і умовам його дієвості в Україні.
У першому підрозділі на основі аналізу наукових досліджень, нормативно-правових актів та відповідної практики дається визначення поняття сторін колективних договорів та угод. Зважаючи на неоднозначні підходи до визнання сторони колективного договору, яка представляє інтереси найманих працівників, автором обгрунтовується точка зору, згідно з якою стороною слід визнавати професійні спілки, оскільки основною метою їх діяльності є захист інтересів найманих працівників. У колективно-договірному регулюванні профспілки виражають колективну волю працівників, як їх представницькі організації, та власну волю, межі прояву якої у здійсненні правового регулювання, встановлені статутами профспілок та діючим законодавством.
Про те, що саме профспілка повинна виступати стороною у колективно-договірному регулюванні свідчать наступні факти:
по-перше, шляхом об’єднання й участі у профспілках здійснюється соціальна активність працівника, який реалізує конституційне право з метою захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів;
по-друге, основною метою діяльності профспілок є представництво, захист працівників у сфері виробництва, праці, побуту і культури, участі у виробленні і реалізації планів соціального та економічного розвитку, встановленні умов праці і заробітної плати, здійсненні контролю за дотриманням умов колективних договорів;
по-третє, правосуб’єктність профспілки є спеціальною;
по-четверте, профспілка є громадською організацією, створеною на засадах добровільності, заради захисту в першу чергу інтересів та прав кожного окремого працівника - члена профспілки та інтересів і прав всіх працівників незалежно від членства в профспілках;
по-п’яте, визнання стороною колдоговору профспілок надає можливість працівникам здійснювати захист своїх трудових прав у колективно-договірних відносинах як безпосередньо, так і через профспілкову організацію;
по-шосте, згідно ст. 2 Закону України “Про колективні договори і угоди” укладення генеральної, галузевої, регіональної (тобто на вищому щаблі колективно-договірного регулювання) відбувається на двосторонній основі, де профспілка є однією з таких сторін. Тут законодавець не відводить останнім лише роль виконавців і посередників колективних угод, а навпаки визнає за ними статус учасника угоди;
і останнє, завданнями профспілок не є лише здійснення (проведення) контролю за дотриманням і виконанням законодавства про працю, гарантій, встановлених державою. Вона своїми силами і засобами (в тому числі і грошовими) можуть встановлювати додаткові, у порівнянні, до діючого законодавства пільги, брати на себе конкретні зобов’язання стосовно працівників певного підприємства, що можуть виступати предметом колективно-договірного регулювання.
Виходячи з вищенаведеного, в Україні назріла потреба прийняття юридичних норм, які б визначили правовий статус професійних спілок. З прийняттям Конституції України встановлені основні права і свободи громадянина і людини, одним з яких є право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Крім того Україна ратифікувала ряд “профспілкових” конвенцій, що встановлюють тріаду профспілкових свобод: право на об’єднання, колективні переговори і страйки (Конвенція №98 1949 року про застосування принципів права на об’єднання і укладення колективних договорів, Конвенція №154 1981 року про сприяння колективним переговорам). Тому ці положення потрібно закріпити у законодавстві України. З огляду на вказане своєчасним є прийняття Закону України про профспілки.
Що ж стосується іншої сторони колективного договору, то у нині діючому законодавстві України застосовуються різні понятійні визначення: “підприємство, установа, організація”, “адміністрація”, “власник”, “уповноважений власником орган (особа)”, “керівник підприємства, установи, організації”. Відсутня одностайна думка з цього приводу і серед науковців-юристів. Тому дисертантом обгрунтовується визначення поняття та правового статусу сторони, яка представляє інтереси суб’єктів, що здійснюють найм робочої сили.
У дисертаційній роботі піддається критиці спроба законодавця довільно використовувати понятійний апарат інших галузей права (в першу чергу цивільного) для характеристики суб’єктів трудового права. Автор вважає, що хоч відносини власності, управління певним майном є визначальними при застосуванні найманої праці, трудові права і обов’язки сторін виникають з укладення трудового договору. Змістом останнього є не підприємницька діяльність, а право підприємців укладати договори з особами на виконання своїх статутних цілей. Крім того, здійснювати найм робочої сили вправі й особи, які не займаються підприємницькою діяльністю. Тому основною ознакою у визначенні і характеристиці роботодавця є здійснення ним найму працівників на підставі трудового договору.
Пропонується у майбутньому Трудовому кодексі України та інших нормативно-правових актах про працю чітко визначити поняття сторін колективного договору: “роботодавця” як юридичної чи фізичної особи, що здійснює найм робочої сили з метою забезпечення власних інтересів, та “профспілки” як добровільного об’єднання працівників за професійною ознакою з метою захисту своїх інтересів.
У підрозділі другому подається аналіз рівнів колективно-договірного регулювання за трудовим правом України та розглядаються проблеми реалізації законодавства з цього питання.
В основу виділення рівнів колективного договірного регулювання покладено суб’єктний склад сторін колективного договору та угоди, сферу дії останніх, зміст та співвідношення між ними. У дослідженні характеризуються виробничий, адміністративно-територіальний, галузевий та міжгалузевий рівні.
Однією з проблем, що впливає на ефективність колективно-договірного регулювання є чітке визначення суб’єктів відповідних рівнів. Пропонується на законодавчому рівні встановити двостороннє укладення колективних договорів та тристороннє угод. З цією метою необхідно прийняти законодавчі акти, які б визначали правовий статус, основні засади створення та функціонування об’єднань роботодавців.
Вказана проблема має прямий вихід на розуміння соціального партнерства і його ролі для формування демократичної, соціальної, правової держави, про що йде мова у третьому підрозділі.
Зміна структурних систем держави, їх розвиток є однією з причин збільшення соціальних конфліктів чи їх загострення. Світовий досвід показує, що одним з найефективніших чинників врегулювання соціальних протиріч, є соціальне партнерство, основна мета якого полягає у врегулюванні та вирішенні конфліктів, збалансуванні соціально-економічних інтересів суб’єктів трудового права. Прослідковуючи процес взаємовідносин між ними, можна виділити три групи інтересів, які потребують врегулювання, а саме: інтереси найманої праці, інтереси капіталу, інтереси суспільства.
У роботі обгрунтовується поняття соціального партнерства як комплексу суспільних відносин, основу яких складають відносини, тісно пов’язані з трудовими, та відносини, що носять соціальний, економічний, культурний, правовий характер у процесі взаємодії суб’єктів права з приводу пошуку компромісів і вирішення колективних, трудових та соціально-економічних питань, застосування мирних шляхів врегулювання спірних інтересів.
Ефективному становленню соціального партнерства в Україні сприятиме активна позиція держави щодо визначення в законодавстві механізму його запровадження. В Україні поступово формується правова основа соціального партнерства, проте існує потреба в прийнятті нормативних актів, які б визначили поняття, принципи, систему, форми і види соціального партнерства, статус спеціальних державних органів, посиливши їх компетенцію щодо застосування узгоджувальних процедур вирішення соціальних компромісів та ін.
У четвертому розділі “Індивідуально-договірне регулювання трудових відносин” розглядається договірне регулювання трудових відносин на стадіях їх укладення, зміни та припинення.
У підрозділі першому індивідуально-договірне регулювання характеризується загальнодозвільним принципом права, який передбачає свободу волевиявлення суб’єктів, і трудовим договором як його основним правовим засобом. При цьому свобода волевиявлення сторін трудового договору полягає у свободі укладення, встановлення, зміни і припинення умов трудового договору, вибору його форми. Вона базується на забезпеченні державою вільного вибору особою виду трудової діяльності відповідно до своїх бажань та професійних здібностей, коли ніхто не може бути примушеним працювати всупереч своїй волі. Право на працю в сучасних умовах розглядається як вираз особистого інтересу, тому людина не може притягуватися до юридичної відповідальності за відмову від його реалізації. Водночас роботодавець вправі прийняти на роботу особу або вмотивовано відмовити їй. Останнє не можна розглядати як дискримінацію, оскільки певні переваги й обмеження встановлюються з врахуванням об’єктивних обставин: особливостей виду праці, особливостями осіб, що потребують підвищеного соціального і правового захисту, необхідністю захисту інтересів інших суб’єктів права. Свобода волевиявлення обох сторін трудового договору не може здійснюватися без врахування також як індивідуальних, так і корпоративних та загальносуспільних інтересів. Тому індивідуально-договірне регулювання поєднується з колективно-договірним.
Автором обгрунтовується позиція, що договірний порядок встановлення трудових відносин, визначення змісту трудового договору повинен поширюватися і мати вирішальний вплив на порядок внесення змін до нього та його припинення. Будь-які зміни і доповнення у трудовий договір вносяться, як правило, за угодою сторін, а випадки, коли застосовується лише нормативне правове регулювання трудових відносин, чітко визначаються державою. Повнота договірного регулювання залежить також від виду регульованих відносин і найбільше проявляється у таких інститутах, як робочий час, час відпочинку, оплата праці, охорона праці.
Сфера договірного регулювання на різних стадіях не однакова. Найменш допустимою вона є на стадії припинення трудових відносин, що обумовлюється необхідністю запобігти порушенню прав працівників від необґрунтованих і незаконних звільнень. На стадії припинення трудових відносин допускається застосування домовленостей, угод. Вони можуть виступати як самостійними підставами припинення, так і використовуватися стосовно інших підстав припинення трудового договору (наприклад, при звільненні працівника з власної ініціативи, при переведенні на інше підприємство, в установу, організацію).
Найбільш повно здійснюється індивідуально-договірне регулювання, незалежно від стадії трудових відносин, при укладенні контракту. Дослідженню цього виду трудового договору присвячений підрозділ другий, що складається з трьох підпунктів, у яких розглядається поняття, сфера та зміст контракту .
Закріплення в законодавстві поняття контракту стало результатом діяльності держави щодо приведення у відповідність норм права до існуючих суспільних відносин. Такі зміни привели до пожвавлення інтересу науковців і зростання досліджень контракту, його відмінностей від трудового договору як родового поняття, сфери застосування та визначення його змісту. На основі аналізу спеціальної наукової літератури автором обгрунтовується поняття контракту та його специфічні риси. Контракт розглядається таким правовим засобом, зміст якого визначається угодою сторін. Держава впливає на визначення його змісту лише встановлюючи мінімальні гарантії трудових прав, які не можуть бути змінені чи проігноровані сторонами контракту.
У цьому зв’язку обгрунтовується певне переосмислення одного з основних принципів трудового права – не погіршення правового становища працівників у порівнянні з діючим законодавством – зокрема, коли таке погіршення окремих умов договору порівняно із законодавством компенсується встановленням додаткових пільг та гарантій. Проте у будь-якому випадку сторони контракту не можуть зневажати конституційні права громадян.
В Україні прийнято ряд нормативно-правових актів, укладено домовленості соціальних партнерів на міжгалузевому рівні, винесено рішення вищих судових органів щодо визначення сфери застосування контракту. Проте на практиці необгрунтовано збільшилася кількість випадків укладення контракту поза сферою їх застосування, що спричиняє порушення трудових прав. З врахуванням цього автором обстоюється думка про необхідність визначення сфери застосування контракту лише в законах. Причому йдеться про законодавчу норму, якою встановлюється лише обов’язкова сфера укладення контракту.
У роботі розглядається питання співвідношення нормативного і договірного регулювання у визначенні змісту контракту, яке залежить також від особливостей виконуваних робіт та категорій працівників.
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дисертаційного дослідження зроблені наступні висновки:
1. Перехід України до ринкової економіки, прийняття Конституції, яка проголосила людину, її права, свободи та інтереси найвищою соціальною цінністю, потребують розвитку нової концепції трудового права.
2. Договірне регулювання найбільше відповідає ринковій економіці, дозволяє повніше враховувати особливості конкретних відносин, тому одним із ефективних напрямків розвитку трудового права можна вважати розширення сфери договірного регулювання за рахунок звуження нормативного. Роль держави полягає у врегулюванні найбільш важливих суспільних відносин, встановленні мінімальних трудових прав, створенні дієвої системи їх гарантій, забезпеченні захисту порушених трудових прав, у посередництві і примиренні конфронтаційних інтересів працівників, роботодавців та суспільства в цілому.
3. Договірне регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин визначається як здійснюваний суб’єктами трудового права цілеспрямований процес встановлення, зміни та припинення трудових і тісно пов’язаних з ними відносин за допомогою договорів і угод.
4. Значення договірного регулювання за трудовим правом України полягає не лише у реалізації загальних норм права шляхом їх конкретизації й індивідуалізації, але й встановленні нових норм права, які заповнюють прогалини в правовому забезпеченні.
Договірне регулювання сприяє підвищенню правової активності та правової культури суб’єктів трудового права.
Важливою функцією договірного регулювання є узгодження особистих, корпоративних і суспільних інтересів на засадах рівності і взаємоповаги його учасників, пошуку ними прийнятних компромісів за наявності протилежних інтересів.
5. Сфера договірного регулювання за трудовим правом України взаємозалежна від сфери нормативного регулювання. За загальним правилом договірне регулювання виключається тоді, коли певні відносини повністю врегульовані загальними нормами права. Коли ж існують відносини, врегульовані ними частково або неврегульовані зовсім, договірне регулювання не тільки можливе, а й бажане.
У законодавстві можуть передбачатися різноманітні шляхи застосування договірного регулювання (наприклад, встановлення загальних дозволів і заборон). Межею конкретизації та індивідуалізації загальної норми права в договорі є сама норма, межею нормотворчості – принципи права.
У трудовому праві України індивідуально-договірне регулювання допускається і при повному врегулюванні трудових відносин нормами права. Це має місце у випадку укладення контракту, зміст якого визначається лише за домовленістю сторін, а межами їх волевиявлення є принципи права.
6. Договірне регулювання за трудовим правом за узагальненими класифікаційними підставами можна поділити на індивідуально-договірне та колективно-договірне регулювання.
7. Основними правовими засобами договірного регулювання за трудовим правом є колективний договір, угода та трудовий договір, контракт. Хоча ці правові засоби мають спільні риси договору (угоди), проте породжують різні правові наслідки. Вони відрізняються між собою видами регульованих ними суспільних відносин, а також за змістом і суб’єктами цих відносин. Колективний договір та угода є характерними правовими засобами колективно-договірного регулювання, трудовий договір і контракт – індивідуально-договірного.
8. До понятійного апарату трудового права необхідно ввести поняття роботодавця як суб’єкта права, який з метою реалізації власних цілей здійснює найм працівників на основі укладеного трудового договору, контракту. Ним можуть виступати фізичні та юридичні особи, незалежно від того, займаються вони підприємницькою діяльністю чи ні.
9. Сфера укладення колективних договорів визначається двома обставинами: наявністю прав юридичної особи і здійснення найму робочої сили, що обмежує право працівників, які працюють у фізичної особи, на колективно-договірне регулювання їх трудових і тісно пов’язаних з ними відносин. Тому законодавче визначення сфери укладення колективного договору необхідно обумовлювати лише здійсненням найму праці. У випадку недоцільності (через незначну кількість працівників) щодо колективно-договірного регулювання на виробничому рівні покласти на роботодавців обов’язок укладати угоди на територіальному чи галузевому рівні.
10. Соціальне партнерство є важливим чинником у колективно-договірному регулюванні трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин. Враховуючи історичний розвиток нашої держави, прийнятним для правової системи України буде запровадження трипартизму. Попри прийняття ряду нормативно-правових актів, які регулюють соціальне партнерство, існує потреба в спеціальному законі, який визначить поняття соціального партнерства, його принципи і форми, систему та правовий статус спеціальних державних органів як суб’єктів примирних і посередницьких процедур у колективних трудових спорах тощо.
11. Основний правовий засіб індивідуально-договірного регулювання - трудовий договір - базується на свободі волевиявлення сторін щодо його укладення, визначенні його змісту та форми, встановленні, зміні, припиненні трудових відносин. Проте держава з метою захисту особистих, корпоративних чи суспільних інтересів встановлює винятки з цього порядку. Найбільш повно договірне регулювання проявляється щодо визначення трудової функції працівника, робочого часу та часу відпочинку, оплати праці, охорони праці.
12. Особливим видом трудового договору є контракт. Він відрізняється від інших договорів у трудовому праві тим, що, по-перше, його зміст (права, обов’язки і відповідальність сторін, матеріальне забезпечення та організація праці працівника, підстави розірвання договору та інші умови) встановлюється за домовленістю сторін; по-друге, він укладається лише у письмовій формі; по-третє, його зміст обов’язково повинен включати як необхідні, так додаткові умови; по-четверте, контракт регулює ширший комплекс відносин, ніж трудовий договір.
З метою впорядкування практики укладення контрактів в законодавстві України про працю необхідно чітко окреслити сферу обов’язкового укладення контракту, зняти строковий характер як одну із характерних рис, встановити неодмінність достатньої компенсації додатковими пільгами та підвищеними гарантіями будь-яких погіршень правового становища працівників порівняно з діючим законодавством.
^
Положення дисертації відображені в наступних публікаціях:
Козак З.Я. Контракт за трудовим правом України: Навчальний посібник. – Львів: юридичний факультет Львівського державного університету ім.Івана Франка, 1998. – 28 с.
Козак З.Я. Професійна спілка –сторона колективного договору?! // Держава і право: Щорічник наукових праць молодих вчених. – Київ: інЮРЕ, 1998-1999. – С.257-267.
Козак З.Я. Сфера застосування контракту // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету. Випуск II. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 101-107.
Козак З.Я. Колективно-договірні засади соціального захисту працівників: досвід Франції // Проблеми утвердження правової держави і захисту прав людини в Україні. Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1996. – Випуск 33. – С. 32-34.
Козак З.Я., Пилипенко П.Д. Правові засади соціального партнерства // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету. Випуск II. – Івано-Франківськ, 1998. – С126-131.
Козак З.Я. Соціальне партнерство і колективно-договірне регулювання // Матеріали II регіональної наукової конференції (лютий 1996 року) “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів, 1996. – С. 119-122.
Козак З.Я. Договірне регулювання працевлаштування випускників вищих навчальних закладів // Матеріали III регіональної наукової конференції (лютий 1997 року) “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів, 1997. – С. 187-192.
Козак З.Я. Про рівні колективно-договірного регулювання трудових відносин // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 34. – Львів, 1999. – С. 120-124.
Козак З. Я., Пилипенко П. Д. Правові засади соціального партнерства // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: Зб. наук. статей викладачів юрид. Факультету. – Вип. 2. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 126-131.
Лазор В. В. Правове регулювання трудових спорів, конфліктів і порядок їх вирішення на сучасному етапі: Монографія. – Луганськ: Література, 2004, 2004. – 352 с.
Лосиця І. О. Колективний договір в умовах переходу до ринкової економіки: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1997. – 24 с.
Михеев В. А. Основы социального партнерства: теория и политика: Учеб. для вузов. – М.: Екзамен, 2001. – 448 с.
Пилипенко П. Д. Про участь профспілок у трудових правовідносинах у світлі Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» // Право України. – 2000. - № 9. – С. 81.
Прокопенко В. Правове становище профспілок: сьогодення і перспективи // Право України. – 1999. - № 6. – С. 106.
Процевський О. Трансформація прав профспілок України: реальність чи вимисел // Право України. – 1996. - № 7.
Стадник М. П, Формування і розвиток законодавства з питань розв’язання колективних трудових спорів // Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку / Під ред. Н. М. Хуторян. – К.: Ін Юре, 1999.
Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України // Право України. – 2000. – № 12. – С. 80.
Чанишева Г. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Монографія. – Одеса: Юрид. літ., 2001. – 328 с. http://disser.com.ua/content/33230.html
Швець Н. Відмінності страйків від інших актів протесту // Право України. – 2007. - № 4. – С. 67.
Яресько А. Розгляд колективних трудових спорів (конфліктів) // Право України. – 1998. – № 8.
Тема № 3 «Поняття трудового договору та порядок прийому на роботу. Особливості укладення окремих видів трудових договорів»
Бару М. Виконання зобов’язань за трудовим договором // Право України. – 1996. - № 8. – С. 31.
Башмакова Н. Про статус керівника підприємства, установи, організації: деякі невирішені питання // Право України. – 1999. – № 2. – С.86. http://jurinfo.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=66:2010-04-19-15-04-03&catid=3:2&Itemid=4
Беркута Н. Види трудових договорів та їх регулювання у законодавстві про працю // Право України. – 2006. - № 12. – С. 59.
Воловик В. Про трудоправовий статус державних службовців // Право України. – 1997. - № 1. – С. 63.
Гевел О. Основні концептуальні підходи до визначення змісту трудового договору // Право України. – 2000. - № 12. – С. 55.
Гевел О. Трудова функція та порядок її визначення // Право України. – 2002. - № 4. – С. 89-93.
Гончарова Н. Конкурсне заміщення посад науково-педагогічних працівників: спірні питання // Право України. – 2006. - № 4. – С. 90.
Данилюк О. Обрання на посаду як правозастосовчий фактичний склад // Право України. – 2007. - № 4. – С. 105.
Дарницький О., Бандуристий Р. Працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в Україні // Право України. – 2007. - № 2. – С. 40.
Єрьоменко В. Правові форми реалізації громадянами права на працю // Право України. – 1999. - № 1. – С. 16. http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/2/18
Єрьоменко В. Призначення на посаду: актуальні питання теорії та практики // Право України. – 2000. - № 6. – С. 39.
Зуб І. Правове становище працівників в умовах переходу на ринкову економіку // Право України . – 1991. - № 4. – С. 7.
Кабанець В. До питання вдосконалення класифікації трудових спорів // Право України. – 2006. - № 6. – С. 106.
Козак З. Я. Контракт за трудовим правом України: Навч. посіб. – Л.: Юрид. факультет Львівського держ. ун-ту ім. Івана Франка, 1998. – 28 с.
Лазор Н. Відмежування трудового договору від цивільних договорів // Право України. – 1997. - № 12.
Лещух Д. Р. Оформлення трудового договору: проблеми термінології та правового регулювання // Вісник Львівського університету: Серія юридична – Вип.. 38. – Л., 2003. – С. 369-374.
